Свято Бориса і Гліба: 19 серпня (за новим стилем) / 6 серпня (за старим стилем)
У вічному гобелені української історії, витканому золотими нитками віри та доблесті, особливе місце займає пам’ять про святих Бориса і Гліба – князів, чия мученицька смерть стала наріжним каменем духовності Київської Русі. Це не просто дата в календарі, а глибоке осмислення принципів братолюбності, смирення та непохитної віри, що й донині відлунюють у серцях українців. Святий Борис, як і його молодший брат Гліб, уособлюють вибір шляху невіддачі злом за зло, ставши першими канонізованими святими нашої землі.
Витоки свята і княжа спадщина
Глибоко в серці східнослов’янської історії, коли Київська Русь лише набирала своєї могутньої сили, закладалися основи не лише державності, а й духовної ідентичності. Час після хрещення Русі великим князем Володимиром, який згодом отримав ім’я Хреститель, був періодом не лише консолідації, але й випробувань нової віри. Саме в цей перехідний період, на зламі Х та ХІ століть, народилася історія, що навічно закарбувалася в анналах української духовності.
Рання Русь і хрещення
Прийняття християнства у 988 році стало епохальною подією, що докорінно змінило світогляд і вектор розвитку Київської Русі. Володимир Великий, обравши візантійське православ’я, заклав потужний фундамент для формування унікальної культури та державності. Його сини – Борис і Гліб, народжені від візантійської царівни Анни чи болгарської княжни, зростали вже у новій християнській парадигмі, вбираючи в себе ідеали Євангелія, що так контрастували з язичницькою войовничістю. Вони стали взірцем княжого служіння, де влада сприймалася не як привілей, а як тягар відповідальності перед Богом і народом.
Князі-страстотерпці
Справжня драма розгорнулася після смерті Володимира у 1015 році. Замість мирного переходу влади спалахнула боротьба за київський престол між його синами. Старший, Святополк, прозваний Окаянним, прагнув будь-що усунути своїх братів, бачачи в них загрозу своїм амбіціям. Борис, який князював у Ростові, мав військо і всі підстави чинити опір. Однак, згадуючи слова Христа про любов до ворогів і відмовляючись від братовбивства, він свідомо обрав шлях смирення. Це був вибір, що суперечив тодішнім нормам княжої боротьби, але став найяскравішим проявом християнської етики.
«Не підніму руки на брата свого, бо якщо я посмію підняти руку на брата, то як же мені стати перед Богом, а особливо перед батьком моїм?» – мовив святий Борис, відкинувши спокусу помсти.
Його молодший брат Гліб, князь муромський, наслідував його приклад, також відмовившись від збройного опору, хоча й усвідомлював неминучість власної долі. Їхня мученицька смерть, прийнята з молитвою на вустах, відкрила нову сторінку в історії святості.
Святі Борис і Гліб
Подвиг Бориса і Гліба став не просто трагічним епізодом княжих міжусобиць, а глибоким уроком християнського життя, що змінив уявлення про святість на Русі. Їхньою особливістю стало те, що вони прийняли смерть не за сповідання віри у буквальному сенсі, як ранньохристиянські мученики, а заради дотримання найвищих моральних заповідей – відмови від братовбивства і смирення перед волею Божою. Саме тому їх іменують страстотерпцями – тими, хто перетерпів страждання заради Христа, не чинивши опору злу силою.
Їхня кров, пролита на рідній землі, стала не знаком поразки, а насінням, з якого проросло дерево істинної віри. Вже у 1072 році, за правління князя Ізяслава Ярославича (одного з їхніх племінників), Борис і Гліб були урочисто канонізовані, ставши першими святими, прославленими саме Київською Церквою. Це був знаменний акт, що підкреслив самобутність Руської Церкви і її здатність породжувати власних святих, що відповідають унікальним історичним і духовним реаліям. Їхні мощі були перенесені до Вишгорода, де згодом збудували храм на їхню честь, що став одним із перших сакральних центрів Київської Русі.
«Їхня невинна кров, пролита з любов’ю до брата, засвідчила силу Христового вчення більше, ніж тисячі мечів могли б захистити земний престол», – так писав літописець про їхній подвиг.
Ця подія мала величезне значення для формування національної свідомості та духовної ідентичності. Борис і Гліб стали небесними покровителями князівського роду, а згодом і всієї Руської землі, уособлюючи ідеал християнського правителя, який понад усе цінує мир і справедливість.
Традиції святкування в Україні
Свято Бориса і Гліба, що виникло майже тисячу років тому, з плином століть вросло глибоко в тканину української народної та церковної культури. Воно стало однією з тих дат, що поєднують у собі відлуння давніх літописів, урочистість церковних обрядів та мудрість народних прикмет. Цей день не лише вшановує пам’ять про святих князів, а й інтегрується у природний ритм життя українського селянина, наповнюючись особливим змістом.
Церковні обряди
Серцем святкування пам’яті святих страстотерпців є, безумовно, православне богослужіння. У всіх храмах України цього дня звершуються урочисті Божественні літургії, молебні та акафісти Борису і Глібу. Священнослужителі одягають святкові ризи, а віряни збираються, щоб спільно помолитися до небесних покровителів. Особливо шанованим є це свято в тих церквах і монастирях, що носять імена святих Бориса і Гліба. Віряни прикладаються до ікон, запалюють свічки, просячи у святих заступництва, миру для країни та захисту від міжусобиць. У деяких місцях, де зберігаються часточки їхніх мощей або особливо шановані ікони, відбуваються хресні ходи, що символізують неперервний зв’язок із давньою історією та спадщиною Київської Русі.
Народні звичаї та прикмети
Окрім церковного вшанування, свято Бориса і Гліба тісно переплелося з народним календарем, особливо з землеробським циклом. На 19 серпня (за новим стилем) припадає період дозрівання хлібів та інших зернових культур. Тому цей день часто називали «Хлібним Спасом» або «Борисом-Хлібником». Існували певні прикмети та заборони, пов’язані з роботою на землі.
- Не можна було працювати в полі після обіду – вважалося, що з того часу на пшеницю "нападає" хвороба, а на жито – дощ.
- Якщо цього дня суха погода, то осінь буде теплою.
- Якщо ж Борисів день з дощем – дощова осінь.
- Вважалося, що "Борис і Гліб сіють хліб", тобто цей день відзначає початок або активний період жнив.
Також з цим днем пов’язували заборону на сварки та конфлікти, особливо між родичами, адже святі Борис і Гліб постраждали саме від братовбивства. Цей народний етикет підкреслював глибинний моральний урок, що походив від життя святих страстотерпців.
Вшанування пам’яті
Пам’ять про святих Бориса і Гліба віками зберігалася і продовжує жити в назвах міст (наприклад, Борисоглібськ), церков, монастирів, у творах мистецтва – іконах, фресках, літописних мініатюрах. Їхні образи надихали художників і письменників на створення величних творів. Вони залишаються символом миролюбності, християнської любові та вірності своїм принципам навіть перед обличчям смерті. В Україні, де цінується боротьба за правду та водночас засуджується внутрішній розбрат, подвиг Бориса і Гліба набуває особливого, актуального звучання, нагадуючи про важливість єдності та відмови від взаємного винищення.
Духовне значення для сучасності
У швидкоплинному вирі сучасності, коли світ змагається з викликами конфліктів, розбрату та пошуку ідентичності, подвиг святих Бориса і Гліба продовжує сяяти немеркнучим світлом. Їхня історія – це не просто давній літописний переказ, а живий урок, актуальність якого не зменшується з роками. Вони нагадують нам про першочергові цінності, що лежать в основі справжнього людського існування та християнської віри.
Навіть через тисячоліття після їхньої смерті, Борис і Гліб залишаються символом відмови від насильства заради влади, пріоритету духовних цінностей над матеріальними амбіціями. Їхній свідомий вибір не піднімати руку на брата, навіть ціною власного життя, є потужним посланням миру та примирення. У світі, де так легко спалахують конфлікти, їхній приклад закликає до діалогу, до пошуку компромісів, до відмови від руйнівного шляху взаємної ненависті. Для України, що протягом своєї історії часто страждала від внутрішніх розколів та зовнішніх агресій, цей урок братолюбності є особливо важливим. Він нагадує, що справжня сила криється не в жорстокості, а у здатності до прощення, єднання та збереження людської гідності.
«Вірність Христу означає відмовитись від крові, навіть якщо це кров власної плоті, а прийняти смерть – це знайти життя вічне», – такий безмовний заповіт залишили нам святі князі.
Свято Святого Бориса – це заклик до переосмислення власних пріоритетів, до утвердження в серці істинного християнського духу, що здатен перемагати зло добром. Це світло надії на те, що навіть у найтемніші часи можна зберегти віру, гідність і любов, наслідуючи приклад тих, хто обрав шлях неземної слави заради небесного Царства.
